Зараз ситуація на Сході України настільки напружена та сумна, що ми мусимо визнати: стратегія влади на уникнення крові не спрацювала.

Нажаль, проукраїнська більшість Донбасу не змогла вчасно самоорганізуватися, що дозволило сепаратистській меншості саботувати дії антитерористичних сил. Фактично, проукраїнська більшість стала заручницею люмпенізованих антиукраїнських активістів.

А боєздатні воєнні підрозділи та формування Національної Гвардії зараз потрібні не лише на «Східному фронті», але й у Чернігівській, і в Харківській, і в Сумській областях — питання «бути чи не бути Україні?» вирішується зараз по всьому російсько-українському кордону.

Але давайте задумаємось: за що гинуть люди на Донбасі? За право розмовляти російською? Та хіба його хтось в них забирав? За децентралізацію бюджетних потоків? Але хіба Донецька та Луганська області не є дотаційними? Та хіба не злочинна влада Януковича призвела до того, що потужні промислові регіони, століттями населені працьовитими людьми, перетворились на отримувачів бюджетних субсидій та субвенцій?

Мене можуть запитати: а як же ті, хто щиро хоче, аби Україна справді перетворилась на федеративну державу? Так, дійсно, такі люди є — за різними соцдослідженнями, в Луганській області їх до 30%, в Донецькій — десь біля 27%. Тобто навіть не половина. І цих людей не треба плутати з озброєними людьми, які створюють напругу в регіоні. В нинішніх умовах прихильники федералізації могли б ініціювати проведення ПЛЕБІСЦИТУ, який, на відміну від референдуму, не є юридично зарегламентованою процедурою. Результати плебісциту можуть використовуватись в політичній боротьбі.

Та чомусь ніхто з очільників Донецької республіки плебісцит не проводить. Чому? Чи не тому, що цих людей питання федералізації України та статусу російської мови насправді НЕ ЦІКАВИТЬ? А цікавить — як із цих областей створити буферні квазі-держави, схожі на Придністров’я чи Абхазію.

Але чого справді не вистачає зараз на Донбасі — і в Донецькій, і в Луганській областях, так це взаєморозуміння, вміння слухати і чути одне одного. Зараз дуже багато людей на Донбасі знаходяться під впливом оманливих ілюзій – щодо того, яким може стати життя після референдуму.

Донбасу потрібен не референдум — йому потрібна широка суспільна дискусія! І не стільки про федералізацію — це хибна та надумана ідея — скільки про зміну системи влади, перезавантаження країни, подолання безробіття, про нову індустріалізацію Донбасу, про те, як жити без корупції — і в середньому не до 60, а до 80 років. А без цього ми так і залишимось країною нереалізованих можливостей і нереалізованих людей.

Поділитися в соціальних мережах: