Коли на початку 90-х років я почала рятувати і збирати домашні ікони, які за безцінь продавалися на барахолках або просто викидалися на смітники, я ще не знала, що переді мною відкриється новий невідомий пласт нашої історії і культури, і що колись через 15 років після захисту докторської з медицини, я буду захищати докторську з філософії для того, щоб захистити українські домашні ікони...

Ці ікони, писані професійними і народними майстрами по всій Україні, мистецтвознавці називали неканонічними, бо вони відрізнялися теплотою і людяністю, а біблейські персонажі на них зображалися такими, якими їх собі уявляли українці.

Домашні ікони стояли на шляху еволюції нашої віри від язичництва до христянства і були оберегами родин і осель. Кожна ікона мала і своє призначення — на розум дітям та на виховання цнотливості, на легке народження немовляти та щоб прибувало молоко.

В залежності від регіону відрізнявся і зовнішній вигляд ікон, і їх колір, і квіти, і орнаменти, які робили ці ікони незабутніми.

За цей час я зберігла від знищення і від вивезення за кордон понад 5000 таких ікон — величезний матеріал для майбутніх наукових досліджень, який сьогодні зберігається у “Замку-музеї Радомисль”.

Заглиблюючись у світ традицій і таємниць обрядової практики української родини, я зрозуміла як формувалися і виховувалися моральність, життєві принципи, ієрархія родини...

До цього моменту ікони вивчали лише релігієзнавці та мистецтвознавці. Перші вивчали ікони з релігійної точки зору, другі — з точки зору техніки виконання та художньої цінності.

Але вивчення української домашньої ікони дозволило нам відкрити в ній і новий напрямок — філософський.

Понад п’ять годин тривав захист докторської дисертації.
Але це були п'ять годин щастя :)

Ми поринули у захоплюючий світ духовності наших предків, яким можна мандрувати безкінечно довго, щоразу відкриваючи для себе щось нове і дивовижне.

Для чого їй ще одна корочка доктора наук - можливо подумаєте ви?... Мною рухало бажання відкрити людям новий шар української духовності й культури, забутий у вирі подій буремного ХХ століття.

Дуже щаслива тим, що українська домашня ікона, наша духовність, історія і культура, які формували і формують нашу національну ідентичність, тепер захищені від історичного і культурного небуття.

Вважаю, що без розуміння закономірностей розвитку нашого суспільства та коренів нашої духовності — неможливо побудувати сильну і успішну країну. Адже сила народу зберігається, насамперед, у нашій душі, у серці, у думках.

Радію перемозі і одночасно глибоко сумую, адже мій вчитель — Мирослав Попович зовсім трошки не дожив до нашої спільної перемоги. Я пишаюся тим, що була його останнім учнем і дисертантом, і можу продовжити його піклування про збереження того коріння, яке дає силу майбутньому...

Дякую всім, хто прийшов підтримати мене на захист, всім, хто консультував, давав свої поради і зауваження :)
Дякую, що вірили в успіх нашої спільної справи!

Поділитися в соціальних мережах: