«У сім’ї нас було 7 душ, а після 33-го в живих залишилася я одна. У кого була корова — ті сім’ї вижили. А нашу годувальницю довелось дорізати. Скоро в хаті з їжі залишилась одна вода. У той час мені було 11 років, навчалася в третьому класі. З такими голодними дітьми, як і сама, ходила в ліс, начухувала листя з дерев, дома його сушили, товкли в ступі на потерть і пекли коржі-маторженики… У деяких людей залишилися коні, та вони часто хворіли, гинули. З них голодні люди обрізали м’ясо, варили, а то й споживали сирим… Як згадаю – страшно стає…»

Це спогади Христини Терешківни Багаченко (1922 року народження), записані в Книзі пам’яті села Красносілка Кіровоградської області. 

Коли йдеться про мільйонні жертви Голодомору 1932–1933 років, маємо щораз нагадувати собі: це не просто страшна статистика, це – особисті трагедії долі таких дівчат, як Христина Багаченко. 

Це історії майже 4 мільйонів людей, у яких відібрали найдорожче – життя. Кожен з них когось кохав, кожен з них щодня мріяв. І в них це відібрали. Лише тому, що вони, українці, мали сміливість залишити собі рішучу волю та історичну пам'ять.

Пам’ятаймо про жертв Голодомору-Геноциду 1932 – 1933 років в Україні.
 
 

 

 
Поділитися в соціальних мережах: