Протягом 2018-го в Україні поліцейські вилучили понад 1800 одиниць вогнепальної зброї, майже 200 тисяч набоїв і близько 2 тисяч гранат, мін і саморобних вибухових пристроїв. Правоохоронці продовжують проводити місячники добровільної здачі зброї серед населення. Поки законослухняний громадянин тижнями чекає дозвіл на мисливську рушницю, злочинець за один день купує черговий пістолет через тіньовий канал зі сходу країни. На чорному ринку зброї тривають "жнива". Підпільні зброярні та цілі арсенали у звичайних квартирах стали реаліями сьогодення. Окремі випадки час від часу викриває поліція, та про переважну більшість, думаю, і досі невідомо. У таких умовах влада має поставити собі досить прості запитання: чи дійсне право українців на самозахист? І навіщо роззброювати народ в умовах, коли його ворог, навпаки, озброєний до зубів?

Упевнена, наші громадяни гідні того, аби й особисто нести відповідальність за власну безпеку. Розмови про легалізацію короткоствольної вогнепальної зброї (пістолети та револьвери) активно посилилися ще у 2014 році. У 2015-му петиція за законодавче закріплення цього права для українців зібрала навіть більше від необхідної (36 тисяч) кількості підписів. Але цей крок ще не зроблено. Я вважаю, що даремне, бо переконана: ми мусимо дати шанс українцям не тільки легально володіти зброєю для захисту свого життя і здоров'я, а й – що надзвичайно важливо! – навчити їх користуватися нею. Суспільну безпеку має гарантувати як урівнювання в праві на самозахист, так і жорсткий моніторинг використання вогнепальної зброї. Має діяти принцип "кожна куля під контролем". До речі, саме облік боєприпасів дозволив би більш оперативно розкривати злочини, адже зареєстрована зброя – запорука того, що виявити того, хто нею володіє, можна миттєво.

Ідеальним прикладом для наслідування можна вважати Швейцарію – країну, яка зберігала нейтралітет упродовж сотень років, бо виховала у громадян загальну готовність захищати свої кордони будь-якої миті, а також справжню культуру володіння зброєю. Водночас, коли в США пістолет є гарантом особистої безпеки, у Швейцарії це швидше запорука безпеки національної. Володіння зброєю в країні пов'язане із необхідністю захищати свою невелику територію від загарбників, а також стимулюється обов'язковою військовою службою для чоловіків. Швейцарці у віці до 50 років перебувають у кадровому резерві. Для школярів усіх кантонів Швейцарської Конфедерації з 12 років проводиться стрілецька підготовка. Діти цієї країни регулярно збираються на змагання зі стрільби по мішенях. Громадян з дитинства навчають повазі до зброї, паралельно тут вибудовується й міцна соціальна норма – змалку у дитсадках та школах навчають, насамперед, шукати компроміси, а не розпалювати конфліктну ситуацію. За показником цивільного озброєння Швейцарія поступається лише США та Йемену. А ось за рівнем криміногенної ситуації ця держава є однією з благополучних країн світу. Часто, коли хтось наводить приклад Швейцарії, опоненти зазначають, що це – особливий випадок, бо то є держава, де століттями вибудовували культуру відповідального ставлення до зброї. А хіба Україна не може так само стати на шлях розбудови подібної системи? Я вважаю, що може і гідна того. Чи варто нагадувати про історичне минуле, коли наші українські козаки були озброєні не лише шаблею, а й пістолем.

Звісно, ми маємо зробити так, аби ліцензію на володіння зброєю можна було отримати лише за умов проходження багатокрокової та детальної процедури перевірки. Приміром, у Чехії, щоб отримати такий дозвіл, потрібно пройти медкомісію, скласти іспит на знання законів та теоретичних засад володіння зброєю (найменування її складових частин, як її зберігати тощо). Також людина зобов'язана скласти й практичний іспит – поводження зі зброєю, розбирання-збирання тощо. Поліція за місцем проживання перевіряє минуле кандидата на отримання дозволу, робить запити на предмет його репутації, стосунків у родині, скарг від сусідів і таке інше. Важливо передбачити й проходження обов'язкової підготовки щодо надання першої невідкладної допомоги постраждалому перед отриманням дозволу на зброю, а також щорічні навчання для підтримки такої кваліфікації. Ми маємо розробити достатньо чітку процедуру, в якій злочинці, психічно нестабільні, нарко- чи алкогольно залежні люди не зможуть отримати зброю у володіння. Важливо й те, щоб ліцензію власник зброї оновлював регулярно.

Ми можемо, до речі, піти схожим на швейцарський шляхом – відновити навчання у шкільних тірах щодо поводження та дисципліни зі зброєю, а у школах – щодо початкової підготовки із захисту власної безпеки. Нема кому викладати? Впевнена, цю проблему зовсім не складно вирішити. Важливо почати рух вперед до справедливості і безпеки, і його можна почати й з малого.

Я впевнена також і в тому, що проблема легалізації зброї полягає в тому, що ніхто в нашій країні наразі не хоче брати відповідальність за організацію самого процесу. Деякі експерти, зокрема, пропонують створити громадську раду, яка матиме функції громадського контролю за обігом зброї. Я вважаю, що можуть бути створені також загони самооборони, які б мали формуватися на місцевому рівні, наприклад, в об'єднаних територіальних громадах і які б відповідали частково за цей процес.

Право на захист власного життя є невід'ємним правом кожного українця – у цьому я абсолютно впевнена. Легалізація зброї – це також можливість самозахисту в умовах зовнішньої агресії щодо нашої країни. Це – стартовий відлік для побудови системи забезпечення захисту, що ґрунтується на відповідальній і дисциплінованій громадянській позиції. Припинімо лицемірити! Нині у багатьох людей в Україні вже є зброя, тож це цілковита дурниця – заплющувати очі на очевидне. Ми маємо невпинно боротися з нелегальним обігом зброї, проте водночас кожен відповідальний та адекватний українець повинен мати право чесно і законно отримати пістолет чи револьвер. Кожен повнолітній громадянин суспільства, дотримуючись усіх інструкцій, маючи підтвердження стану свого психічного здоров'я, зокрема вміння керувати своїми емоціями, за умов детальної перевірки біографічних даних, наявності вдома сейфу, проходження курсу підготовки володіння зброєю та знання усіх теоретичних і практичних засад, який пройшов усі ці етапи та хоче мати зброю для того, щоб відчувати себе в безпеці, спокійніше і впевненіше, повинен мати повне право отримати дозвіл на це. Маємо пам'ятати, що вбиває не зброя – вбивають люди.

Поділитися в соціальних мережах: